Діти, опираючись чомусь, «випускають пару», що найчастіше виливається в незрозумілу лють. Рік тому Віра розлучилася з чоловіком. Чотирьохрічний Антон тяжко переживав розлуку з татом. Перший час, поки Віра шукала роботу, їй доводилося підкидати Антона то мамі, то колишньої свекрухи. Але врешті-решт їй вдалося влаштувати сина в садок поруч з будинком.
Йому здається, що його не люблять.
Вірі здавалося, що частина проблем тепер буде вирішена. Але через місяць її настрій був зіпсований — Антон став вести себе агресивно. Йому нічого не варто було зруйнувати збудований дітьми будиночок, штовхнути дівчинку, відібрати гарну іграшку. Вихователька щоразу скаржилася на Антона. Віра намагалася карати сина за погану поведінку, але жалість до себе та сина зупиняла її. Якось увечері, коли Віра прийшла за сином, її попросили зайти до кабінету завідувачки. Завідувачка серйозно поговорила з Вірою та попередила, що вона змушена буде відрахувати дитину із саду. Прийшовши додому, Віра вперше в житті взяла до рук ремінь. Після цього вона провела безсонну ніч. Розуміючи, що самій їй з цією проблемою не справитися, вона пішла до дитячого психолога. Виявилося, що Антошка не вистачає її уваги. Зайнята дозволом своїх житейських негараздів, вона могла дати дитині того почуття упевненості та безпеки, яких він потребував після розлучення батьків, тому Антон і став агресивним.