Ішло, два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає.
Коли се один і каже:
— Ой, братіку, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!).
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Чи так, то й так!
Сидять. Надійшла смерть та й каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити, ось я вас із світа зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльки покурити!
— Ну,— каже смерть,— коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пійшов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла.
— Оце,— каже,— який поганий дух! Як се ти таку погань куриш!
— Та що ж,— каже козак,— так мені сужено!
Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила:
— Ну,— каже,— покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак.— Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — пита смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому,— каже,— яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак як бачиш! — каже козак.— Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, Бог його зна! Мушу терпіти...
— А! — каже смерть, — коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай ще 50 літ!
Отаким чином і визволилися козаки від наглої смерті.